Я до витоків своїх повертаюсь.
Тягне туди, де закопаний “пуп”.
Повертаюсь і гірко каюсь,
Що так рідко бував я тут.
Місяцями не бачив родини,
На привіти-листи навіть неньці скупивсь...
О, Боже! Якби сотворив ти диво,
І час хоч на мить зупинивсь.
Зупинився тоді, коли всі були ще живі і здорові,
Коли тато босим ходив по ріллі,
Коли медом солодким мені пахли гіркі полині.
Та час — нескінченна дорога,
Він стрімко летить уперед.
І тільки тоді повертаєм до свого порога,
Коли вже й солодкий гірким стає мед.

* * *
Коли немає сили волі у людини,
Вона - мов флюгер на вітрах.
Тому щодня і навіть щогодини
Такі поповнюють ряди невдах.
Володимир Дрозюк.

Comments are now closed for this entry